З України поїхали вболівальники шведи. Їхні враження, зібрані українськими журналістами, виявилися значно менш критичними, аніж всі очікували. Їм сподобався і табір на Трухановому, і фан зона і Київ, і смачна їжа, і українські дівчата. І до того всього вони не побачили в українській столиці злочинності та расизму, якими їх активно лякали власні ЗМІ.
Проте, волівальники щиро не знають, чи будуть радити відвідати Україну своїм друзям після закінчення Чемпіонату. Бо не знають, що тут ще можна подивитися і ніхто не склав собі праці зробити їм бодай мапи з цікавими для дозвілля місцями. Гвіздком сезону виявився хіба що Чорнобиль, рекламні тури до якого заполонили центр міста.
Натомість ні Пирогово, ні унікальний парк «Київська Русь», ні Мамаєва Слобода, ні Музей Арсенал, та інші цікаві для туриста об»єкти ніяк до туриста не потрапили. Цього просто ніхто не зробив – не порадив і не розказав, а що ще цікавого та оригінального є в Україні та Києві.
Це простий урок для українців, які досі за інерцією живуть за «залізним муром» і не прагнуть знайти свого місця у світі, запропонувавши іноземцям щось таке, чого вони ще не бачили, показавши власне, українське обличчя, зробивши його дружелюбним та привабливим.
Чим Україна цікава світові? Чим вона може привабити людей з інших країн? Чому сюди мають хотіти приїхати не лише ті, хто тут народився, чи чиї батьки були з цієї землі?
Це питання не лише про туризм та гроші. Це питання про місце України у світі.
Україна – дуже багато країна, і саме тому цілком самодостатня. Українці значно більше переймаються внутрішніми проблемами, аніж загальним світовим чи бодай регіональним контекстом. Українці значно більше сперечаються про мовні аспекти законів, аніж про зміну системи освіти, поширення інтернету та інноваційні технології.
І це робить Україну не просто річчю в собі, це робить її провінцією, яка не може показати, в чому вона може бути унікальною і що варто поставити в центр. Це вміння побачити себе збоку надзвичайно цінне в глобальному світі. Шанси на прориви мають лише ті нації, які здатні позбутися хуторянства і побачити свою унікальність в контексті світу, відкривши все це. В цьому рецепт успіху Сингапуру, Грузії та інших «успішних проривів».
Євро 2012 – один із уроків саме про це, про місце в світі країни, яка лише звикає бачити на своїх вулицях велику кількість іноземців та іноземних прапорів.
