Незважаючи на період відпусток і гаряче літо, нещодавно сталося кілька знакових подій, які потенційно можуть мати дуже значний вплив на життя багатьох українців.

По-перше,  19 липня представники України та Європейського Союзу парафували текст угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка є невід’ємною частиною Угоди про асоціацію. Міністерство економічного розвитку та торгівлі України провело величезну роботу щодо остаточного узгодження тексту англійською мовою і тепер необхідно перекласти цю угоду українською мовою та мовами країн Європейського Союзу. Практично вся технічна робота, яка тривала чотири роки, є завершеною і парафування угоди про зону вільної торгівлі з ЄС треба всіляко вітати.

Правда, ніхто не береться прогнозувати коли цю угоду буде підписано.  За словами міністра закордонних справ Швеції Карла Більдта, крім візового питання, переговори про Угоду про асоціацію Україна-ЄС фактично зупинилися.  Без вирішення питань з правами людини, демократією, застосування вибіркового правосуддя та корупцією говорити про якісь перспективи підписання Угоди про асоціацію просто недоречно.

По-друге, 23 липня на третьому засіданні міністрів закордонних справ «Східного партнерства» ЄС та Україна підписали Договір про внесення змін та доповнень до Угоди між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз. Угода про спрощення видачі віз між Україною і ЄС набере чинності після схвалення Радою ЄС і ратифікації Європарламентом і Верховною Радою. Згідно з оновленою візовою угодою розширено категорії громадян України, які зможуть отримувати візи до Євросоюзу за спрощеною процедурою – представників громадських організацій, учасників  програм прикордонного співробітництва, представників релігійних громад, учасників конференцій, семінарів тощо. На думку єврокомісара з питань розширення та сусідства Штефана Фюле, це рішення мало б послужити потужним позитивним сигналом для українського суспільства. Спрощення візового режиму для чотирьох категорій українців (на додачу до існуючих чотирнадцяти) і чіткіші правила видання довготермінових, багаторазових та безкоштовних віз слід вітати.

Водночас ці зміни є незначними порівняно із бажаним безвізовим режимом. Тут Україні, на жаль, нічим похвалитися і зовсім не варто у цьому звинувачувати європейців. Україна провалила роботу щодо реалізації Плану дій з візової лібералізації, наприклад парламент навіть не ухвалив потрібних законів. На цьому напрямку нас обігнала навіть Молдова, де, наприклад, вже давно видають біометричні паспорти. Виглядає, що українська влада тільки на словах виступає за безвізовий режим з Європою. В країні, де панує одна політична сила, яка переконує про свою відданість європейській інтеграції, така ситуація з виконанням Плану дій з візової лібералізації є свідченням того, що насправді влада не зацікавлена в безвізових поїздках своїх громадян до Європи.

І хто тепер пам’ятає, що у 2010 році Віктор Янукович переконував, що не пізніше як через рік Україна матиме безвізовий режим і отримає зону вільної торгівлі з ЄС?

По-третє, Президент України Віктор Янукович вніс до Верховної Ради України проект закону “Про ратифікацію Договору про зону вільної торгівлі”. Цей законопроект під номером 0266 був зареєстрований на сайті Верховної Ради 24 липня (тексту договору на сайті немає). Договір про утворення зони вільної торгівлі СНД був відписаний від України Миколою Азаровим ще 18 жовтня 2011 року. Згодом Росія пропонувала синхронно ратифікувати даний договір, але не дочекавшись від України конкретної відповіді, Державна дума РФ ратифікувала документ 20 березня, а Рада Федерації Росії – 28 березня.  Попри настирливі нагадування Росії про необхідність ратифікувати цей договір, українська влада зовсім не поспішала. Українські експерти наголошували на тому, що документ містить положення, які не відповідають національним інтересам України, а відтак варто дочекатися вступу Росії до Світової організації торгівлі і тоді передомовитися на принципах СОТ (Російська Дума ратифікувала протокол про вступ Росії в СОТ 10 липня 2012 року, але не було жодної інформації про додаткові переговори між Україною та Росією з приводу зони вільної торгівлі. 9 серпня Росія стане повноправним членом СОТ).

Тут варто зауважити, що згідно з рішенням уряду від 9 листопада 2011 року даний договір вже передавали для ратифікації в парламент. 19 березня 2012 року Президент України Віктор Янукович заявляв, що договір про ЗВТ в рамках СНД буде ратифікований найближчим часом, а Азаров переконував, що “ми готові докласти всіх зусиль для завершення процедури ратифікації Україною цієї угоди”.  Однак 21 березня лідер фракції Партії регіонів Олександр Єфремов заявив, що Верховна Рада поки що не готова до ратифікації цієї угоди.

Цікаво, що змінилося  з того часу? Чому договір, який так лобіює Путін і який не відповідає інтересам України, не був ратифікований раніше, а лише тепер про нього знову згадали? На рішення Януковича плинула його зустріч з Путіним 12 липня в Ялті чи все таки початок виборчої кампанії має значення? Зважаючи що тексту договору не оприлюднено на сайті Верховної Ради, за що будуть голосувати депутати – за договір з багатьма виключеннями з режиму вільної торгівлі чи все таки щось було змінено?

Україні вигідно бути членом повноцінної зони вільної торгівлі СНД. Однак відсутність відповідей на ці запитання в черговий раз ставить під сумнів справжні наміри влади та її мотивацію.

Україна залишається в “сірій зоні” між Європою та СНД.  Цей маятниковий рух тим не менше не заважає українському екстеблішментові займатися тим, що у чому він має найвищу кваліфікацію – збагачуватися в Україні.

Як тільки закінчилося Євро-2012, на яке було втрачено 40 мільярдів гривень з державного бюджету, як влада зайнялося пошуком нових шляхів “розпилу” грошей. Мова не йде про якісь “нещасні” 100 мільйонів гривень, які Кабмін виділив для НСК “Олімпійський” 4 липня – вже після завершення чемпіонату. Всі кошти, які були витрачені на підготовку до чемпіонату, виділялися без тендерів (мотивуючи те тим, що немає достатньо часу для проведення тендерних процедур). За інерцією, навіть після завершення чемпіонату певну суму грошей ще можна витратити без тендерів.

Вихід було знайдено. Поки вся країна була збурена голосуванням за закон про мови і опозиція пішла з парламенту, коаліція тихенько проголосувала за низку законів. Серед них і законопроект №9634, за який проголосували 4 липня. Цим законом було усі закупівлі за кошти державних підприємств було виведено з-під дії закону про «Про здійснення державних закупівель». Наслідком такого закону є те, що закупівлі будуть здійснювати без тендерів, а результати таких закупівель не будуть друкувати у “Віснику державних закупівель”. Відтак громадськість не дізнається про “вишки Бойка”, малину для президента за 672 грн/кг  чи лавочки в метро за 63 тисячі гривень за штуку.

За даними порталу “Наші гроші”, у 2011 році всього в Україні було проведено тендерів на 325 мільярдів гривень. З них близько 250 мільярдів гривень – це тендери, проведені власним коштом держпідприємств. За перше півріччя 2012 року суму ще більша – вже проведено тендерів на суму 307 мільярдів гривень. Відтак ціна питання є дуже високою.

Головне юридичне управління 27 червня 2012 року висловило свої зауваження до законопроекту, вказавши, що “його положення не відповідають нормам Конституції України, інших законів, а у його тексті існують внутрішні неузгодженості”. Ухвалення закону може “призвести до обмеження конкуренції у відповідних сферах, підвищення корупційних ризиків під час здійснення відповідних закупівель, а також до неефективного витрачання бюджетних коштів і додаткових бюджетних витрат”.

Незважаючи на таку важливість законопроекту та критичні зауваження, Верховна Рада дуже швидко розглянула даний проект – на все про все пішло лише 4 (чотири!) хвилини. Навіщо щось обговорювати, якщо законопроект розроблений Кабміном, схвалений Адміністрацією президента і підтримується коаліцією?

Голова Верховної Ради Володимир Литвин (який нібито 4 липня подав у відставку),  підписав цей закон і 17 липня передав його на підпис президентові. Відтак тепер, як не парадоксально, вся надія на Януковича чи точніше на його небажання ще більше зіпсувати стосунки з Світовим банком, Міжнародним валютним фондом та Єврокомісією. Розширення переліку товарів, робіт і послуг, закупівля яких здійснюється на неконкурентних умовах може призвести до погіршення відносин із цими міжнародними інституціями, зокрема, які вже раніше висловлювали свої критичні зауваження.

Але ще навіть до будь-яких наслідків прийняття цього закону, навіть якщо президент накладе вето на цей закон, Віктор Янукович все одно винуватий. Тому що не можна монополізувати всю владу в країні і не відповідати за свій уряд, свою адміністрацію і свою коаліцію.

На зустрічі з українським президентом у Ялті 12 липня Володимир Путін заявив, що не збирається насильно затягувати Україну в Митний союз Росії, Казахстану та Білорусі. Водночас він висловив жаль, що Україна не бажає приєднатися до цього об’єднання і запропонував серйозно прорахувати вигоди від приєднання до Митного союзу.

Щоб підкреслити вигоди від Митного союзу (МС), російський президент навів приклад Білорусі.

За словами Путіна, “розрахунки показують, що Білорусь лише за рахунок зниження цін на енергоносії при приєднанні до Митного союзу при його створенні отримала плюс 16 відсотків ВВП”.

Таке твердження російського лідера видається дуже цікавим.

Чи справді Білорусь отримала такий поштовх в економічному розвитку?

Нагадаю, що 28 листопада 2009 року Медведєв, Лукашенко і Назарбаєв домовилися в Мінську про утворення з 1 січня 2010 року єдиного митного простору, що передбачало запровадження єдиних заходів митного і немитного регулювання. Єдиний Митний кодекс для трьох країн вступив в дію у липні 2010 року, а з 1 липня 2011 року  митні кордони між країнами були ліквідовані і перенесені на зовнішній  периметр. Тому якщо говорити про вплив МС на Білорусь, то очевидно відлік слід починати не швидше як з 2010 року.

Так от, за даними Міждержавного статистичного комітету СНД, темпи економічного зростання в Білорусі у 2010 році становили 7,7%, у 2011 – 5,3%, а за перше півріччя 2012 року – 2,9%.  Відтак приріст валового внутрішнього продукту від початку 2010 року і до другої половини 2012 року становив 16,7%.

Якщо вірити російському президенту, що все зростання виробництва товарів і послуг у Білорусі за останні два з половиною роки було наслідком приєднання до МС.  Виходить, що без вступу до цього економічного об’єднання економіка Білорусі взагалі б не розвивалася. Очевидно, що таке твердження є хибним, а відтак слова Путіна вводять в обману необізнаних читачів.

Звичайно, ліквідація бюрократичних процедур та митного контролю на внутрішніх кордонах до певної міри посприяли розвитку внутрішньосоюзній торгівлі. Основним показником результативності МС може бути товарообіг між країнами-членами об’єднання. У 2011 році товарообіг між Росією і  Білоруссю виріс на 38,5%, а між Росією і Казахстаном – на 29,4%. У той же час товарообіг між Росією і Україною, яка не є членом МС, виріс на 36,2%.

Особливе значення для розвитку кожної країни має експорт, тому доречно подивитися на динаміку експорту до Росії – найпотужнішої країни МС. У 2010 році експорт з Білорусі до Росією зріс на 46,1%, а у 2011 році – на 39,4%. У той же час експорт з України до Росії зріс на 53,8% у посткризовому 2010 році і на 43,4% у 2012 році. Ці дані свідчать, що країна не обов’язково повинна бути членом МС для того, щоб збільшувати обсяги взаємної торгівлі.

Виступаючи у Ялті Володимир Путін наголосив, що ні Росія, ні інші члени Митного союзу не будуть нікому нічого нав’язувати. Тим самим він несподівано пом’якшив свою риторику, оскільки раніше Україна займала значне місце в планах розширення Митного союзу і в перспективі – формування Євразійського союзу.

До певної міри така зміна тональності зумовлена труднощами, які зараз переживає Митний союз. Із самого початку утворення МС справи йшли далеко не гладко. У 2010 році Білорусь вимагала зменшити експортне мито на російську нафту для її нафтопереробних заводів і погрожувала не підписувати Митний кодекс. Білорусь навіть подала скаргу на Росію в Економічний суд СНД. Переговори були настільки жорсткими, що 28 травня Путін оголосив, що Митний союз почне працювати без Білорусі. Білоруський президент тримався до останнього – лише коли Росія пішла на поступки, він схвалив ратифікацію єдиного Митного кодексу. Саме тому для Росії і Казахстану Митний кодекс вступив в силу з 1 липня, а для Білорусі – з 6 липня 2010 року. Відносини між країнами МС доволі часто є далеко від гармонійних, особливо сильним було невдоволення у Білорусі та Казахстані від зростання цін унаслідок початку роботи МС.

Згідно з планами Путіна, МС повинен розширюватися, однак ці процеси наштовхується на серйозні  перешкоди. 19 жовтня 2011 року було оголошено, що Киргизія приєднається до МС, однак процес вступу сильно затягнувся. Для вступу Киргизії до МС замало просто політичного рішення, оскільки ця країна є членом Світової організації торгівлі (СОТ). Вступивши до СОТ у  1998 році Киргизія погодилася на дуже низькі, практично нульові ставки мита. Оскільки в МС ставки мита є вищими, то тепер Киргизія повинна провести переговори з іншими членами СОТ, на що піде певний час. Зважаючи на незначний економічний потенціал Киргизії, рішення про вступ цієї країни до МС матиме більше політичне значення, ніж економічне. Росія має значні економічні важелі впливу на поведінку Киргизії, оскільки ця країна суттєво залежить від російської допомоги та доступу на російський ринок. Очікується, що Киргизія може стати членом МС наприкінці 2013 року або у 2014 році.  Можна сказати, що якщо Киргизія вступить до МС, то це буде зроблено швидше від безвиході,  ніж від прагнення до глибшої інтеграції.

Тільки після вступу Киргизії до МС можна буде розглядати питання про членство Таджикистану, який зараз не має спільних кордонів з трьома дійсними членами МС.  Гіпотетично таке членство розглядається, але до практичного втілення цього наміру ще дуже далеко. Таджикистан буде пильно вивчати досвід Киргизії і тільки якщо він буде успішним, то лише тоді будуть можливі якісь конкретні кроки.

Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія і Таджикистан є членами Євразійського економічного співтовариства. Володимир Путін оголосив амбітні плани щодо перетворення ЄврАзЕС у Євразійський союз, однак позиції потенційних членів щодо принципів його функціонування є доволі відмінними. 19 березня 2012 р. на саміті ЄврАзЕС російський президент запропонував створити Євразійський економічний союз, у якому всі міжнародні договори будуть прийматися рішенням Вищої євразійської економічної ради. Таким чином рішення приймає наднаціональний орган без участі окремих держав і ці рішення є обов’язковими для виконання усіма членами союзу. Однак Путін отримав доволі прохолодну відповідь від свого найбільшого союзника – Білорусі. Білоруський президент угледів у цьому ризики для суверенітету Білорусі. На думку Лукашенка, нове утворення можна назвати Євразійським єдиним економічним простором,  а угоди з третіми сторонами спочатку повинні бути схвалені національними парламентами. Незважаючи на те, що Білорусь і Росія формально утворили єдину союзну державу, Лукашенко не готовий йти на обмеження суверенітету Білорусі. Білорусь і Казахстан також висловилися проти ідеї запровадити спільну валюту.

Наявність серйозних розбіжностей у підходах до принципів функціонування різних інтеграційних об’єднань на пострадянському просторі не дозволяє ефективно розширювати діяльність Євразійського економічного співтовариства чи Митного союзу.

Узбекистан зупинив своє членство в ЄврАзЕС у 2008 році і немає наміру приєднуватися до МС. Президент Іслам Карімов назвав Митний союз політично мотивованою інтеграцією. Під час офіційного візиту Володимира Путіна в Ташкент на початку червня цього року Карімов змінив тон своїх заяв,  погодившись підписати договір про зону вільної торгівлі СНД. Однак наприкінці  червня Узбекистан доволі несподівано заявив про свій вихід з Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) – ще одного об’єднання, де Росія відіграє основну роль (іронія полягає у тому, що цей договір був підписаний в Ташкенті у 1992 році).

Азербайджан офіційно повідомив про рішення не вступати до МС. Туркменістан давно вибрав політику самоізоляції і не приймає участі у жодних інтеграційних об’єднаннях.

Вірменія, Молдова і Україна мають статус спостерігачів в Євразійському економічному співтоваристві. Усі ці три країни є членами СОТ, а відтак не можуть вступити до Митного союзу без додаткових переговорів з усіма торговельними партнерами. Більш того, усі вони своїм пріоритетом визначили інтеграцію до Європейського Союзу та створення зони вільної торгівлі з ЄС.

Однак Росія не покидає надії залучити ці країни до тісніших інтеграційних процесів на пост-радянському просторі. При чому тут використовують як “батіг” так і “пряники”.

Основною погрозою у випадку неприєднання до МС називають погіршення режиму взаємної торгівлі. На саміті ЄврАзЕС, який відбувся 20 березня 2012 року, тодішній президент Росії Дмитро Медведєв заявив, що країни-спостерігачі будуть мати проблеми, якщо вони не приєднаються до МС.

Вірменський прем’єр-міністр Тегран Саркісяг заявив, що участь у МС для Вірменії не має сенсу, оскільки країна не має спільних кордонів з іншими країнами МС. Водночас Вірменія більше ніж інші країни схильна співпрацювати з МС. Причина криється у тому, що Вірменія сильно залежить від російського газу і в умовах важкої фінансової ситуації потребує підтримки Росії. Вірменія також має напружену ситуацію зі сусідами і саме тому вона є членом ОДКБ.

Молдова також не має наміру вступати до МС, про що заявив президент Ніколай Тімофті. Країна не має спільного кордону з МС, однак має проблеми із проросійськи налаштованим Придністров’ям та й у самій Молдові проросійські настрої є доволі сильними. Наприкінці квітня цього року у Молдові навіть розпочали збір підписів для проведення референдуму, на який мали б винести питання про приєднання до МС. Згідно з планами ініціативної групи, це референдум потрібно провести 18 листопада 2012 року. За даними ініціаторів групи, вони вже зібрали 229,7 тис. голосів за проведення референдуму при необхідних 200 тисячах. В той же час Молдова досягла значних успіхів в європейській інтеграції,  маючи найкращі показники в індексі Східного партнерства. Вона закінчила першу фазу Плану дій щодо візової лібералізації, а також підписала з ЄС договір про єдиний повітряний простір. Молдова упевнено рухається у напрямку європейської інтеграції та наполягає на виведенні російських військ з Придністров’я.

Україна теж не схильна до участі у МС. У жовтні  2011 року Янукович заявив, що Митний союз треба спочатку “помацати руками”, а вже потім вирішувати чи варто приєднуватися чи ні. Поки що головним завданням України є покращення режиму торгівлі з країнами СНД, а не вступ в організацію з наднаціональними органами.

Виступаючи у Ялті Путін наголосив, що “ми завжди в діалозі з нашими партнерами з України, вони знають, що відбувається, оцінюють ситуацію, але остаточний вибір, безумовно, за ними.  До речі…, з 2010 року в результаті знижки [на газ], яку отримали наші українські партнери, пільга склала у грошовому виразі 8 мільярдів доларів”. Це прозвучало майже як знущання, оскільки протягом двох останніх років Україна безрезультатно намагається змінити невигідний для України договір. Перспективи України отримати дешевий російський газ у разі вступу в МС є доволі туманними, оскільки Білорусь отримала дешевий газ тільки ціною продажі своєї газотранспортної системи “Газпрому”. Крім того, Росія наполягає на широкій приватизації білоруських активів і тільки таким шляхом Білорусь може отримати кредити для порятунку своєї неефективної економіки.

З іншого боку, українське керівництво наголошує на пріоритетності європейської інтеграції, хоча тут здобутки доволі скромні. 30 березня 2012 р. після п’яти років переговорів Україна і ЄС парафували угоду про асоціацію, а технічне парафування тексту розділу Угоди про асоціацію, який стосується створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі відбудеться 19 липня у Брюсселі. Водночас підписання Угоди про асоціацію відкладено на невизначений термін у зв’язку із політичною ситуацією в країні. У багатьох закрадається підозра, що українське керівництво використовує риторику про європейську інтеграцію лише для того, щоб мати важелі проти Росії.

М’якість заяв Володимир Путіна щодо членства України у Митному союзі та загальне тло його візиту в Україну свідчить про те, що Путін більше не вірить у бажання та спроможність Януковича прислуховуватися до побажань російської сторони.

Демонстративна зустріч з Віктором Медведчуком, палким прихильником інтеграції в МС та запровадження в Україні російської мови як офіційної, свідчить про те, що Росія починає шукати собі інших союзників в Україні, які могли б змінити зовнішній курс України.

12 липня в рамках п’ятого засідання українсько-російської міждержавної комісії відбулася зустріч президента України Віктора Януковича та президента Російської Федерації Володимира Путіна. Попереднє, четверте, засідання цієї комісії відбулося ще у листопаді 2010 року і з того часу назбиралося багато питань, які можна вирішити лише за участю президентів двох країн.

Після підписання Харківських угод у квітні 2010 року українська сторона сподівалася, що Росія буде готова йти на поступки щодо ціни природного газу, особливо щодо зміни формули ціноутворення. Але виявилося, що ці угоди були кульмінацією українсько-російських відносин після яких Росія не збиралася робила жодних поступок. Росія принципово не погоджується на зміну формули ціноутворення і ціна російського газу, яка прив’язана до цін на нафтопродукти, почала стрімко зростати.

Переговори про зміну принципів ціноутворення вже давно зайшли в глухий кут. У березні 2012 року голова правління НАК «Нафтогаз України» Євген Бакулін визнав, що «на своєму рівні ми вичерпали всі можливості для подальшого переговорного процесу. Тепер він буде продовжений між керівниками обох держав». Запевнення українського керівництва, що переговори зрушили з мертвої точки, відразу спростовувалися російською стороною.

Російська сторона дуже холодно ставиться до будь-якої ідеї переписання газового контракту. Ця угода повністю влаштовує Росію і єдиним способом зниження ціни на газ для України є подальші поступки – такі як контроль над газотранспортною системою чи вступ України до Митного союзу. Як прямолінійно заявив президент Російського газового товариства, депутат Держдуми Росії Валерій Язєв у березні 2012 року, «Вимоги української сторони є необґрунтованими. Ми готові до переговорів і беремо участь у них, але хотілося б, щоб вимоги були розумними і обґрунтованими. Українська сторона не пропонує нічого натомість – просто вимагає прямолінійно, тупо знизити ціну на газ, який постачається».

Зважаючи на непоступливість російської сторони з одного боку та небажання йти назустріч російським забаганкам з другого боку, українська влада приклала чимало зусиль для посилення своєї позиції на майбутніх переговорах щодо газу.

Найголовнішим стратегічним завданням стало зменшення залежності від російського газу шляхом пошуку шляхів диверсифікації постачання газу до країни, заміна газу на інші енергоресурси, особливо вугілля, та впровадження заходи енергозбереження.

Крім того, наголос робиться на збільшення власного видобутку газу, яке повинно відбуватися кількома шляхами. Найперше, це збільшення видобутку на наявних свердловинах. Тут поки що немає особливо чим похвалитися: за даним Держстату, видобуток природного газу за перших п’ять місяців 2012 року становив 8,0 мрлд кубометрів, тобто зростання відбулося лише на 0,02% у порівнянні з відповідним періодом минулого року.

По-друге, збільшення видобутку на шельфі Чорного моря. «Чорноморнафтогаз» планує збільшити видобуток газу з 1 млрд кубометрів у 2011 році до 2-х млрд кубометрів до 2015 року і до 3-х млрд. куб. м. до 2017 року. Для того компанія купила дві бурові установки (відомі також під назвою «вишки Бойка»). До речі, Росія не дала дозволу на прохід своїми територіальними водами для першої з них, переіменованої в «Петро Годованець», але згодом запропонувала розробляти шельф спільними зусиллями. За словами анонімного представника Газпрому, «ми намагаємося пояснити, що всі односторонні проекти на Чорноморському шельфі є безперспективними і шкодять широкій енергетичній співпраці двох країн».

По-третє, збільшення видобутку газу можливе у рамках угод про розподіл продукції, особливо це стосується нетрадиційного газу. Американська компанія Chevron буде розробляти Олеську площу, а  британсько-нідерландська Shell — Юзівське родовище. До кінця року буде проведено ще чотири тендери на право розробляти ділянки в Україні. Примітно, що у жодному із тендерів росіяни участі не брали.

Про рішення зменшити споживання російського газу Україна повідомила «Газпром» ще у минулому році. У червні цього року Кабінет міністрів України затвердив прогнозний баланс надходження і розподілу природного газу на 2012 рік з обсягом імпорту НАК «Нафтогаз України» лише 27 млрд кубометрів, а Ostchem Holding Limited – 8 млрд кубометрів газу.

Відтак за 6 місяців 2012 року Україна скоротила імпорт газу з Російської Федерації до 16 млрд кубометрів, що на 55% менше показників аналогічного періоду минулого року. Таке рішення українського уряду викликало різкий протест з російського боку, оскільки «Газпром» очікує, що Україна купить не менше 40 млрд кубометрів газу. Голова правління ВАТ «Газпром» Олексій Міллер заявив 27 червня, що «контракт передбачає постачання 52 млрд кубометрів газу на рік і ніяких домовленостей про зниження цього обсягу немає». Українська сторона резонно зауважує, що попереджала про зниження закупівлі газу і така можливість обумовлена контрактом. Єдиним способом для «Газпрому» змусити Україну вибрати весь законтрактований обсяг – це звернутися до міжнародного суду. Міллер заявив, що «Газпром» може подати позов проти України в разі недобору нею в 2012 році мінімального контрактного обсягу російського газу, але виглядає, що українську сторону це ніскільки не хвилює.

Відтак напередодні зустрічі президентів в Криму, українсько-російські відносини перебували на найнижчому рівні за весь час президентства Віктора Януковича.

У попередньому блозі я писав, що  голосування за закон «Про засади державної мовної політики», який практично перетворює російську мову на другу державну мову, мало б спрацювати як позитивний сигнал для Росії. Виглядає, що українська вдала захотіла хоч якось підсолодити українсько-російські стосунки і росіяни очевидно мали прямий вплив на це рішення українського парламенту. Непрямо це підтвердив Володимир Путін у своєму виступі на нараді послів та постійних представників Росії 9 липня у Москві.

Говорячи про необхідність посилення використання Росією «м’якої сили» за кордоном, Путін пошкодував, що фактор російської мови не використовується у повній мірі, але відзначив, що знає про плани, які готуються у цій галузі і попросив активніше просувати ці ідеї та плани. Тут варто зауважити, що Конституційний Суд України в рекордно короткий термін розглянув питання про вибори Голови Верховної Ради України і оголосив своє рішення у день приїзду Путіна в Україну. Як відомо, чинний спікер Володимир Литвин відмовився підписувати закон про мови, але тепер парламент має можливість замінити Литвина на більш поступливу людину у цьому питанні.

Але такий реверанс в сторону Росії аж ніяк не вплинув на прийняття ключових рішень. Росія і надалі не бажає йти на жодні поступки.

Про відсутність прогресу в газових переговорах стало зрозуміло ще раніше – після зустрічі Азарова з Медведєвим в рамках засідання Міжурядового комітету з економічного співробітництва українсько-російської міждержавної комісії, коли не було озвучено жодних планів підписання документів стосовно газу. Згодом відсутність прогресу у переговорах офіційно визнала російська сторона. Помічник президента Росії Юрій Ушаков заявив на брифінгу 11 липня, що «газова тематика, природно, буде присутня, але поки документи не підготовлені, тож я не думаю, що їх вдасться погодити за ці години, які залишаються до зустрічі».

У свою чергу на зустрічі з Клубом головних редакторів СНД, Грузії й Балтії Віктор Янукович наголосив, що газове питання може загострити його відносини з президентом Росії Володимиром Путіним.

Путін доволі своєрідно відповів Януковичу на його погрози «гостро поговорити». Мало того, що літак російського президента приземлився в Севастополі із запізненням на чотири години, Путін також здійснив незаплановану зупинку по дорозі до Ялти. Причина цієї зупинки дуже проста – Путін спілкувався із байкерами із клубу «Нічні вовки», в той час як Янукович чекав високого гостя в Ялті. Ці вчинки Путіна чітко показують його справжнє ставлення до українського президента.

Зустріч тет-а-тет тривала лише півгодини, що свідчить про те, що двом президентам немає особливо про що говорити.

Третього липня Президент України Віктор Янукович надіслав до Верховної ради щорічне Послання про внутрішнє і зовнішнє становище України.

Згідно із змінами до українського законодавства, тепер послання Президента є основою для розробки програми діяльності Кабінету Міністрів, а також визначення пріоритетів бюджетної політики. Здавалося б, що такий вагомий документ повинен детально розглядатися і широко обговорюватися в парламенті.

Але Янукович вирішив не утруднювати себе зверненням до народних депутатів. Депутатам навіть не роздали тексту послання. Представник Президента у Верховні Раді Юрій Мірошніченко пояснив, що «враховуючи, що цей документ складається з великої кількості сторінок, його оголосити є технічно дуже важко».

Повний текст цьогорічного послання становить 256 сторінок, а минулого року було 416 сторінок. Рік тому Янукович прийшов до Верховної ради, щоб ознайомити депутатів і всю країну з основними положеннями його звернення. При тому він наголосив, що «Послання – це не лише звіт про стан справ в державі. Це в першу чергу – привід для серйозної розмови про проблеми сьогодення та перспективу нашого розвитку».

Виглядає, що цього року Янукович вже не має ні потреби, ні бажання говорити про стан прав в державі. Українці нічого не почули ні від Президента, ні від Прем’єр-міністра про вирішення проблем із безробіттям, про боротьбу з корупцією, про зарплати і пенсії, про зовнішнє становище України.

Очевидно, що Янукович не хотів наражатися на осуд опозиції, яка зіпсувала його останній виступ у Верховній раді 7 лютого.
Але Прем’єр-міністр Микола Азаров до парламенту прийшов. Ні, Азаров не сподівався послухати там виступ Президента. Натомість він провів закриту нараду з фракцією Партії Регіонів та союзниками по парламентській коаліції. Після чого парламент проголосував у другому читанні скандальний законопроект 9073 «Про засади державної мовної політики».

Питання мови ніколи не працювало на об’єднання країни, а завжди було яблуком розбрату в країні. І зараз, за чотири місяці до парламентських виборів, правляча коаліція вирішила ще раз розіграти цю карту.

Політики вкотре розіграли сценарій з пошуку штучної проблеми та її розв’язання. Штучність проблеми підтверджує те, що 95% друкованої продукції в Україні виходить російською мовою, про що заявив один із розробників законопроекту Вадим Колесніченко. Телебачення в Україні в основному російськомовне. Не існує жодних перешкод для використання російської мови.
Зрозуміло, що автори законопроекту дбають саме про російську мову і ніяку іншу. Для реалізації всіх положень закону не просто не вистачить коштів – оцінками Міністерства фінансів, видатки держави на виконання цього закону можуть становити 12-17 мільярдів гривень на рік.

Закон ухвалили в обхід регламенту, без розгляду в комітетах, без обговорення і врахування численних поправок. Український парламент давно перетворився на місце, де законність буває дуже рідко. У цьому «закритому клубі», як назвав Верховну Раду сам Янукович, все вирішує помах руки регіонала Михайла Чечетова, який «розвів опозицію як кошенят».
Опозиція закликала до протестів і оголосила про збір біля Українського дому. Окружний адміністративний суд Києва заборонив проведення масових акцій в центральній частині міста протягом 4-9 липня. Президент Янукович знову не захотів відповідати на питання і скасував свою прес-конференцію в Українському домі.

Очевидно, що голосування за закон про мови повинно підвищити рейтинг Партії Регіонів на сході країни, де розчарування результатами правління Януковича та його союзників є дуже сильним. Однак збільшення рейтингу на кілька відсотків, очевидно, не є головним мотивом голосування за цей закон.

Закон, який практично перетворює російську мову на другу державну мову, повинен спрацювати як позитивний сигнал для Росії. Недаремно напередодні голосування цього закону в Україні перебував голова адміністрації президента Росії Сергій Іванов, який у понеділок сказав, що прийняття цього закону «піде на користь Україні і її громадянам, її людям». В російській «Независимой Газете» навіть вийшла стаття із підзаголовком «Сергій Іванов відкоректував порядок денний Верховної Ради». Вже на наступний день коаліція в українському парламенті проголосувала за законопроект про мови.

Очевидно, що Росія має особливі інтереси у мовному питанні в Україні. Росія прагне поширення свого впливу на весь пострадянський простір і мова відіграє тут ключову роль. Безрезультатність переговорів про ціну газу чітко показала, що Росія очікує подальших поступок від України і у цьому питанні.

27 червня Дмитро Медведєв, тепер вже у новому статусі прем’єр-міністра, прибув до Києва для участі в роботі міжурядового комітету з питань економічного співробітництва. Ця зустріч не увінчалася ніякими результатами, радше сторони ще раз уточнили свої позиції. Зрозуміло, що важливі рішення можуть бути прийняті тільки на зустрічі президентів двох країн, яка відбудеться 12 липня в Криму.

Що Янукович може запропонувати Путіну? Янукович очевидно буде обіцяти підписати закон про мови. Поки неясно, як це можна буде зробити, оскільки спочатку цей закон повинен підписати Голова Верховної Ради Володимир Литвин, позиція якого наразі не зовсім зрозуміла. Однак факт прийняття закону буде використано Януковичем на переговорах з Путіним. Це голосування за закон Ківалова-Колісніченка є нібито передумовою для початку переговорів про зниження ціни на газ.
Зараз Янукович вкотре витримує паузу. «Тільки після того, як я вивчу всі ці питання, я буду мати можливість висловлювати свою точку зору і, відповідно, приймати певні рішення», – заявив Президент.

Багато хто називає прийняття закону про мови другим Харківськими угодами. Голосування у Верховній Раді показало, що теперішня влада готова поставити під загрозу основи української державності та національної ідентичності заради своїх інтересів.

Про справжні наміри теперішньої української влади стане більше зрозуміло вже за тиждень, коли Янукович зустрінеться з Путіним в Ялті.

Із наближенням президентських виборів у США дискусії щодо найголовніших проблем країни відчутно пожвавилися. В центрі уваги перебувають економічні проблеми, про що я вже писав раніше. Активно обговорюють проблеми високого безробіття, повільного економічного зростання, величезного державного боргу, реформування податкової політики. Виборців також цікавлять позиції політиків щодо соціального страхування та реформування медичного страхування.

В останній тиждень на перший місце в дискусіях вийшли питання імміграційної політики.

Сполучені Штати є країною емігрантів,  і вихідці з інших країн відіграють важливу роль в розвитку країни. Чотири хвилі імміграції до США припадають на колоніальний період, середину ХІХ століття, початок ХХ століття та після 1965 року.

У другій половині ХХ століття розпочалася четверта хвиля імміграції до США, яка й досі триває. За даними Офісу імміграційної політики США, починаючи із середини 1970-х років не менше півмільйона осіб отримували статус постійного резидента, що дає право безтерміново проживати у США. Масштаби імміграції до США поступово зростали. У восьми із десяти останніх років на постійне місце проживання до США приїжджало більше мільйона осіб.

У 2010-му році у США проживало 40 мільйонів осіб, або 12,9% населення, які були народжені поза межами США. Найбільшими країнами-донорами є Мексика (11,7 млн), Китай (2,2 млн), Індія (1,8 млн). Загалом кількість жителів США, які народилися в Латинській Америці, становить 21,2 мільйони осіб.

Саме латиноамериканці є найчисленнішою діаспорою Америки, яка може суттєво впливати на політичні процеси в країні.

Зараз вихідці з інших країн відіграють вагому роль на американському ринку праці. У 2011 році особи, що народилися поза межами США становили 15,9% усієї робочої сили, або 24,4 мільйона осіб. Серед них переважають вихідці з Латинської Америки (49%), далі йдуть азіати (22%)  і європейці (19%).

Зважаючи на величезну роль, які відіграють різні діаспори в житті Сполучений Штатів, питання імміграційної політики завжди було важливим. Напередодні президентських виборів у США увага політиків до проблем іммігрантів, включаючи нелегальних іммігрантів, різко посилилася.

Масштаби нелегальної міграції до США, які неможливо точно визначити, є дуже суттєвими. Незважаючи на ризики незаконного перетину кордону та труднощі підпільного перебування в країні, США приваблюють нелегальних мігрантів високим рівнем життя та можливістю заробітків. ВВП на душу населення у США становить 49 тисяч доларів, у той час як в Мексиці – лише 11 тисяч, не кажучи вже про інші значно бідніші країни Латинської Америки.

За різними оцінками кількість нелегальних мігрантів у США зросла з 2-4 мільйонів у 1980-х роках до 8,5 мільйонів у 2000 році та досягла найбільшого значення у 2007 році, коли кількість нелегальних мігрантів у США становила 11,8-12,0 мільйонів осіб. За оцінками Департаменту внутрішньої безпеки США у 2011 році в країні перебувало 11,5 мільйонів нелегальних мігрантів.

Привабливість США для нелегальних мігрантів в останній час дещо знижується, що спричинено двома основними причинами. По-перше, складна ситуація на ринку праці в США та обмежують можливості заробітків для нелегальних мігрантів. По-друге, кордони США зараз значно краще охороняються і потрапити нелегально до США стало значно важче.

Суттєві труднощі із пошуком роботи для нелегальних призводить до того, що все менше осіб прагнуть нелегально потрапити до США. Рівень грошових переказів з США у країни-донори мігрантів за роки кризи різко знизився. При цьому особливо постраждала Мексика, яка є третім найбільшим одержувачем грошових переказів в світі (24 мільярда доларів у 2011 році ) та Ель-Сальвадор.

Крім суто економічних причин, які зменшують привабливість нелегального проникнення до США, потрапити нелегальним шляхом до країни стало суттєво важче. Після терактів у вересні 2001 року США різко посилили контроль за кордоном із Мексикою, через який проникає до країни абсолютна більшість нелегалів. Довжина кордону з Мексикою становить  1951 милю (3141 км), що дає змогу нелегальним мігрантам перебиралися до США.

У 2005 році США прийняли рішення про побудову загорожі на кордоні із південним сусідом, яку встигли обізвати Великою Мексиканською стіною. Загалом побудовано 670 миль ( більше 1000 км) загорожі, висота якої у деяких місцях досягає трьох, а то й п’яти метрів.  Кількість агентів прикордонних патрулів зросла з менш ніж трьох тисяч до більш ніж двадцяти тисяч. Для виявлення порушників прикордонна служба також використовує безпілотні літаки-дрони, відеокамери, інфрачервоні та сейсмічні датчики тощо. Рівень затримань порушників кордону значно зріс.

Демократична та Республіканська партії є абсолютно одностайними – кордон США повинен бути «на замку» і завдання держави полягає в тому, щоб не допустити нелегальної міграції до США. Держава виділяє значні кошти для захисту кордонів і можна сказати, що США доволі успішно борються зі спробами нелегально проникнути в країну.

Але що робити з тими нелегальними мігрантами, які вже живуть у США? Дехто із нелегалів роками живе у США і нічим не відрізняється від американців.

Позиції демократів та республіканців стосовно долі нелегальних мігрантів суттєво відрізняються.

Республіканці послідовно відстоюють позицію щодо неприпустимості перебування нелегалів у країні. Якщо людина незаконно проникла на територію США чи порушила умови візи, то вона є порушником закону. Жоден із порушників закону не повинен уникнути відповідальності. Позицію республіканців чітко заявив Мітт Ромні на дебатах для висунення кандидатом у президенти США від Республіканської партії. Ромні наголосив, що життя для нелегальних мігрантів у США потрібно зробити настільки нестерпним, щоб вони «самодепортувалися» з країни.

Однак на практиці реалізувати цю політику є доволі важко. Незрозуміло, як влада може виявити цих нелегалів, оскільки немає дієвого механізму відстеження таких людей. Поліція не має права безпідставно перевіряти візовий статус особи, а школи не можуть запитувати про громадянство чи візовий статус дітей. Окремі штати спробували самостійно вирішити це питання. Наприклад,  штат Аризона прийняв закон, що давав право поліції вимагати від будь-якої особи надавати документи, що підтверджують імміграційний статус, але дію закону було зупинено рішенням федерального судді.

Демократи прагнуть інтегрувати нелегальних іммігрантів в американське суспільство. Ще у 2008 році Барак Обама виступив за те, щоб нелегальні іммігранти мали якийсь шлях до отримання законного статусу. Для цього вони повинні заплатити штраф за незаконне перебування в країні, вивчити англійську мову і тоді через 10 років зможуть отримати американське громадянство. Обама наголошував, що держава доволі часто уникала вирішення проблеми перебування нелегальних мігрантів в країні і що настав час для вироблення державної політики щодо цього питання. Водночас політичний клінч в Конгресі не дозволив прийняти якогось рішення з цього приводу.

Минулої п’ятниці чинний президент США здійснив доволі радикальний крок.

Обама прийняв рішення про тимчасову відміну депортації з країни молодих нелегальних іммігрантів. Ті, хто приїхали в США у віці до 16 років, постійно проживають в країні, закінчили американську школу або служили в армії, не мають за собою значних порушень закону та не старші 30 років, зможуть залишитися у США.

Вони матимуть змогу подаватися на дворічний дозвіл на роботу, який можна буде постійно поновлювати. Рішення Обами, який прийняв його самостійно без консультацій з Конгресом, буде стосуватися приблизно 800 тисяч осіб.

Рішення президента-демократа обурило республіканців. Відомий сенатор-республіканець Джон Маккейн, який був конкурентом Обами на попередніх президентських виборах, заявив, що таке рішення Обами напряму пов’язане із передвиборчою кампанією і є намаганням відвернути увагу виборців від економічних проблем країни. Обамі також закидають перевищення повноважень та звинувачують в тому, що він більше думає про нелегальних іммігрантів ніж про своїх громадян.

Рішення Обами справді збільшує його підтримку зі сторони іммігрантів. На попередніх президентських виборах за Обаму голосувало приблизно 60% латиноамериканської діаспори. Латиноамериканці становлять більше 20% виборців у таких важливих штатах як Колорадо, Флорида, Невада та Нью-Мексико і 30% в Аризоні.

Після цього рішення Обами слід очікувати, що підтримка латиноамериканцями чинного президента на виборах в листопаді буде ще сильнішою.

Минулого тижня мер Нью-Йорка Майкл Блумберг запропонував  заборонити продаж великих порцій солодких газованих напоїв. Солодкі газовані напої, такі як кола, пепсі та інші, об’ємом більше 450 мілілітрів буде заборонено продавати у фаст-фудах, вуличних кіосках, кінотеатрах, на стадіонах тощо. Таке рішення може вступити в силу з березня наступного року.

Це перша подібна ініціатива на рівні міста у Сполучених Штатах. Майкл Блумберг, який втретє був обраний мером Великого Яблука у 2009 році, відомий своєю активною позицією щодо пропагування здорового способу життя. За його каденцій на посаді мера Нью-Йорка були прийняті такі рішення як повна заборона куріння в ресторанах та парках міста, заборона використання трансжирів при готуванні їжі в ресторанах та зобов’язання вказувати кількість калорій кожного блюда в меню ресторанів.

Рішення про заборону продажу великих порцій солодкої газованої води повинно ще отримати підтримку Ради з охорони здоров’я міста, але видається що це не буде великою проблемою.

Рішення було прийняте у зв’язку із заходами боротьби проти ожиріння в Америці. Блумберг послідовно проводить політику, спрямовану на покращення способу життя мешканців міста. У самому Нью-Йорку більше 50% населення має надлишкову вагу, чи страждає від ожиріння.

За даними Національного центру статистики здоров’я частка населення із надлишковою вагою та ожирінням  у США стрімко зростає. Для вимірювання цих показників використовують індекс маси тіла, який обчислюють як відношення ваги людини (у кілограмах) до квадрату її зросту (у метрах). Значення індексу 18,5-24,9 свідчить про здорову вагу, 25-29,9 – надлишкову і більше 30 – ожиріння.

Дані досліджень показують, що частка дорослого населення із надлишковою вагою у США залишається практично незмінною протягом останніх п’ятдесяти років.

У 1960-[ роках вона становила 32%, а у 2008 році – 33,6%. Однак якщо подивитися на частку осіб, які страждають від ожиріння, то тут картина разюче змінилася. У 1960-80-х роках 14% страждали від ожиріння, а близько одного відсотка населення  мали крайній ступінь ожиріння. Із кінця 1980-х років негативні тенденції почали стрімко наростати.

У 2008 році страждало від ожиріння вже 34,3% населення, а ще 6% мали крайній ступінь ожиріння.

Відтак можна сказати, що здорові люди набули зайвої ваги, а особи із зайвою вагою почали страждати від ожиріння.

Ще загрозливішою виглядає ситуація із ожирінням в дітей шкільного віку. Якщо у 1960-80-х роках частка дітей шкільного віку, які страждали від ожиріння була в межах 4-6%, то у 2008 році (найновіші дані) вона зросла майже до 20%.

Науковці називають три основні причини ожиріння Америки:  відсутність фізичних навантажень, генетична схильність та нездорове харчування. За даними доктора Лізи Янг, відомого дієтолога, з 1950-х років і дотепер люди стали їсти більше, а розміри порцій в США збільшилися від двох до п’яти разів.
Розміри порцій напоїв також суттєво зросли. Наприклад, коли  мережа закладів швидкого харчування Burger King лише відкрилася, мала порція напою була 12 унцій (350 мл), а велика – 16 (450 мл). Зараз мала порція становить 22 унцій (650 мл), а велика – 42 (1,240 літра).

Значною мірою набуттю надлишкової ваги спричинено газованими напоями, які містять багато цукру (наприклад, типова для американців порція кока-коли об’ємом 32 унції (950 мілілітрів) містить 74 грама цукру). За словами доктора Томаса Фарлі, приблизно половина зростання частки населення з ожирінням в Нью-Йорку викликана солодкими напоями.

Масштаби «епідемії ожиріння» є настільки великими, що негативно впливають на економічний розвиток країни.

За даними Роса Гаммонда, директора Центру соціальної динаміки та політики в Інституті Брукінгc, загальні економічні втрати США від ожиріння населення становлять 215 мільярдів доларів на рік. Ці втрати викликані додатковими прямими медичними витратами, зменшенням продуктивності праці, транспортними витратами та втратою людського капіталу.

Рішення щодо заборони продажу солодких газованих напоїв викликало бурхливі дискусії, які вийшли за межі питання про напої. Головним мотивом суперечок знову стало класичне питання про масштаби втручання уряду в економіку та свободу вибору.

Ця дискусія в Америці ніколи не вщухає. Наприклад, ще раніше дружина американського президента розпочала проведення рекламної кампанії з метою пропагування здорової їжі в школах. Мішель Обаму також звинуватили, що вона втручається у процес виховання дітей, порушує особисті свободи і повчає батьків як годувати дітей.

Багато американців вважає, що влада має право впроваджувати такі обмеження, дбаючи про  здоров’я нації. Рішення мера Блумберга підтримав колишній президент США Біл Клінтон. Алек Болдуїн, відомий кіноактор, написав блог-звернення із закликом підтримати мера.

Водночас чимало громадян категорично відкидають саму ідею втручання держави в особистий вибір споживача.

Відомий телеведучий і комік Джон Стюарт, потягуючи під час свого шоу кока-колу з паперового стакану величезного розміру, різко висміяв рішення Блумберга. Аргументи противників такого рішення зводяться до того, що люди краще знають як їм харчуватися і уряд не повинен ставитися до дорослих громадян як до дітей, вказуючи їм що роботи.

Урізання особистої свободи вибору є неприпустимим.

Майкл Блумберг відкинув звинувачення у посяганні на свободи громадян. «Ми не забираємо нічийого права щось робити. Ми просто змушуємо вас зрозуміти», – наголосив мер Нью-Йорка.

Мер Нью-Йорка також наголосив, що це рішення не направлене проти жодної із компаній, які виробляють солодкі напої. Але видається, що це мало втішило виробників. Кока-Кола заявила, що «мешканці Нью-Йорку очікують і заслуговують на більше ніж це. Вони можуть самостійно робити вибір щодо напоїв, які вони купують».
Блумберг спокійно реагує на критику. Коли у 2002 році він прийняв рішення про заборону куріння в барах, піднявся величезний шум. Але зараз ця практика поширилася на більшість міст Америки. Звички людей змінюються і такі ідеї як це рішення Майкла Блумберга, цьому сприяють.

Я дивлюся один з моїх улюблених американських серіалів Mad Men, події якого відбуваються у 1960-х роках в Нью-Йорку і не перестаю дивуватися: як люди могли так неймовірно багато курити та вживати алкоголь на роботі? Тепер все це виглядає не просто незвично, але навіть дико. За останні 50 років ситуація у США докорінно змінилася і сила Америки полягає у постійних змінах.

Дискусії у місті, яке ніколи не спить, тривають: одні прагнуть захистити особисту свободу від втручання уряду, а інші підтримують бажання уряду покращити якість харчування американців навіть проти їх волі. Якби там не було, Нью-Йорк знову показує приклад іншим містам Америки.